Гендерно зумовлене насильство в українському законодавстві
ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ
Проблема полягає передусім у відсутности єдиного офіційного визначення або тлумачення терміна «гендерно зумовлене насильство» (ГЗН) як на національному, так і на міжнародному рівні.
Термін у такому формулюванні в українське законодавство не введений, але є термін «насильство за ознакою статі». До 19 грудня 2024 року термін «насильство за ознакою статі» був введений лише в Закон України «Про рівні права та можливості», однак окремої статті, яка містила б тлумачення, чим є таке насильство, які його прояви та відповідальність за нього, не було.
З 19 грудня 2024 року набув чинності Закон України 3733-ІХ, який був ухвалений Верховною Радою в травні 2024 року у межах реалізації стратегії імплементації Стамбульської конвенції — Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами.
Більше про імплементацію Стамбульської конвенції читайте в статті Христини Кіт.
Отже, в українське законодавство імплементується термін «насильство за ознакою статі», який у цьому контексті можна вживати як паралельну форму до «гендерно зумовленого насильства», але розділяти їх як юридичні терміни. Згідно зі статтею 173-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення насильство за ознакою статі — це умисне вчинення будь-яких діянь (дій або бездіяльності) фізичного, психологічного чи економічного характеру, спрямованих проти конкретної особи через її належність до певної статі, чи стереотипні уявлення про соціальні ролі (становище, обов’язки, поведінка тощо) жінки або чоловіка в суспільстві, внаслідок чого була завдана шкода фізичному (без спричинення тілесних ушкоджень) або психічному здоров’ю потерпілої людини.
Гендерно зумовлене насильство — одне з найпоширеніших порушень прав людини, внаслідок якого непропорційно часто стають потерпілими саме жінки та дівчата.
Гендерні експерт(к)и та юрист(к)и наполягають на тому, що при фізичному насильстві, яке супроводжується тілесними ушкодженнями (що виключене із законодавчого визначення наразі), варто враховувати гендерну зумовленість злочину як додатковий чинник. Отже, можна сформулювати альтернативне визначення гендерно зумовленого насильства, згідно з яким:
гендерно зумовлене насильство — це загальний термін для будь-яких шкідливих дій, які вчиняються проти волі людини та ґрунтуються на соціально приписаних відмінностях між чоловіками й жінками.
ПРИЧИНИ, ПІДСТАВИ ТА НАСЛІДКИ ГЗН
Гендерно зумовлене насильство тривалий час сприймалось як норма, наприклад, домашнє насильство (фізичне, сексуальне, психологічне чи економічне) також часто можна асоціювати з гендерно зумовленим, адже серед його підстав — глибока вкоріненість ГЗН у патріархальній культурі, яка закріплює нерівність між жінками й чоловіками, визначаючи «традиційні ролі»: чоловік сприймається як «голова родини», що має владу та контроль, а жінка — як підлегла та відповідальна за сім’ю і виховання дітей. Таке насильство часто розглядається як «приватна справа», що заважає втручанню суспільства та правоохоронних органів, адже навіть попри зазначену відповідальність, без прямої заяви потерпілої та відповідальної роботи представник_ів влади ця відповідальність не буде накладена, а радше навпаки — потреба в ній нівелюється виразами на кшталт «б’є — значить любить» і «справа сімейна, не втручайтеся».
Серед інших причин ГЗН:
* Дискримінаційні закони та слабкий правовий захист. Лише після ратифікації Стамбульської конвенції (липень 2022 р.) Україна поступово змінює законодавство до її норм, роблячи його ефективнішим у питаннях протидії та запобіганню насильству. Однак впливовими залишаються проблеми корупції та впливу соціального статусу для уникнення відповідальности, недостатній захист потерпілих від насильства (мала кількість притулків, обмежений доступ до правової допомоги тощо).
* Економічна залежність та соціальна вразливість. Жінки частіше обіймають менш оплачувані посади, що ускладнює фінансову незалежність. Натомість це призводить до неможливости розірвання стосунків через ризик втрати житла, а також обмежує можливості для здобуття освіти та/чи кар’єрного зростання. Крім того, сюди ж входить вразливість економічно залежних груп — безробітні жінки, соло-мами, жінки з сільської місцевости та інші.
* Вплив алкоголю, наркотиків та психічних розладів. Алкоголь і наркотики часто стають тригером агресивної поведінки, особливо в сімейних стосунках, однак вони не є першопричиною насильства, а радше чинником, що загострює проблеми, спричинені патріархальними нормами та особистісними рисами. Деякі психічні розлади також можуть сприяти жорстокій поведінці, але більшість кривдник_ів не мають клінічно підтверджених психічних відхилень.
* Гендерні ролі, виховання та вплив масової культури. Виховання у дусі «жінка повинна терпіти заради сім’ї» сприяє толеруванню насильства, а ідеї на кшталт «чоловік не плаче» і токсична маскулінність підсилюють агресивні моделі поведінки. Все це супроводжується романтизацією насильства й токсичних стосунків у медіа та продуктах масової культури, сексуалізацією та об’єктивацією жінок, публічним сексизмом тощо.
Окремо в контекст України варто вписати вплив війни та повномасштабного вторгнення на гендерно зумовлене насильство. Російсько-українська війна почалася в 2014 році, а повномасштабне вторгнення — 24 лютого 2022-го. Весь цей період дослідни_ки та юрист(к)и фіксують зростання гендерно зумовленого насильства. Мовиться не лише про безпосередньо фізичне, психологічне чи сексуальне насильство як на прифронтових, так і на тимчасово окупованих територіях, але й у цілому про вплив збройної агресії на цивільне населення.
В умовах війни часто посилюються стереотипи про ролі жінок і чоловіків у суспільному й політичному житті, що негативно впливає на представництво жінок у таких процесах. Наприклад, у 2020 році до складу тристоронньої контактної групи з мирного врегулювання ситуації на окремих територіях сходу України ввійшли лише дві жінки від України, до посадових обов’язків яких належать гуманітарні та соціально-економічні питання.
Після повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну 24 лютого 2022 року майже третина українц_ів були вимушені покинути свої домівки. Вимушене переміщення негативно впливає на всіх громадян, але з урахуванням проявів дискримінації та гендерних стереотипів вплив на жінок є більшим і проявляється в ускладнених можливостях працевлаштування, нижчому рівні доходу, більшій залежности від соціальних виплат, більшому обсязі неоплачуваної доглядової роботи та, відповідно, звуженні можливостей участи в суспільному та політичному житті.
Війна також збільшує ризик сексуального насильства. Жінки та дівчата вважають, що піддаються підвищеному ризику сексуального насильства на пунктах пропуску в’їзду/виїзду з окупованих територій, а також на непідконтрольних Україні територіях. Однак цей самий ризик підвищується й щодо чоловіків.
Станом на 14 січня 2025 року в Україні від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), постраждали 432 особи, з них: 377 чоловіків, 255 жінок, 14 дітей (12 дівчат, два хлопці). Ця статистика не є повноцінною, оскільки не всі потерпілі звертаються до уряду, також є значна кількість загиблих на окупованих територіях, сліди насильства над якими були виявлені вже при ексгумації. Крім того, велика частина української території досі під окупацією, тож визначити реальний рівень насильства та його розподіл відповідно до гендерного чинника неможливо.
ВИДИ ГЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНОГО НАСИЛЬСТВА
Стандартне виокремлення видів насильства зазвичай містить:
* фізичне;
* сексуальне;
* психологічне;
* економічне.
Деякі з цих видів насильства можуть мати різні прояви або навіть підпункти, відповідальність за які в українському законодавстві прописана окремо. Що стосується гендерно зумовленого насильства (в українському законодавстві є лише формулювання «насильство за ознакою статі»), то тут варто розрізняти фізичний, психологічний та економічний його характер (стаття 173-6 КУпАП).
Згідно зі Стамбульською конвенцією до гендерно зумовленого насильства належать:
* фізичне насильство;
* психологічне насильство;
* сексуальне насильство;
* економічне насильство;
* домашнє насильство;
* переслідування;
* зґвалтування;
* сексуальні домагання;
* каліцтво жіночих геніталій;
* примусова стерилізація;
* примусовий аборт;
* примусовий шлюб;
* злочини в ім’я так званої честі;
* насильство в інституційному середовищі;
* насильство у воєнних, конфліктних та постконфліктних ситуаціях;
* торгівля людьми;
* гендерна дискримінація.
АБ’ЮЗ, ХАРАСМЕНТ ЧИ ДОМАГАННЯ: В ЧОМУ РІЗНИЦЯ
Українське законодавство дає лише визначення сексуальних домагань. Згідно зі ст. 173-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення сексуальні домагання — це умисне вчинення проти бажання особи образливих і принизливих дій сексуального характеру, які можуть виражатися вербально (словами) чи невербально (жестами, рухами тіла), зокрема й з використанням електронних комунікацій.
Таке визначення почало діяти 19 грудня 2024 року, так само як визначення насильства за ознакою статі, відповідно до ухвали Закону 3733-ІХ. Раніше Закон України «Про рівні права та можливості жінок і чоловіків» визначав сексуальні домагання як дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування.
Отже, нова редакція вводить поняття «бажаности» чи «небажаности» певних дій. Якщо дії відбуваються проти бажання особи і порушують її особисті кордони, вони можуть бути розцінені як сексуальне домагання. Попри те що деяка поведінка може бути коректною між людьми у рівноцінних взаєминах, нова редакція виключає відносини підпорядкування як обов’язковий чинник для визначення дій як сексуальних домагань.
Іноді сексуальні домагання також називають харасментом, однак таке поняття в українському законодавстві відсутнє. Дослівно з англійської харасмент — це переслідування або домагання. ООН називає харасментом докучання, сексуальні натяки, жести та інші дії, які можуть образити або принизити іншу людину; дії, які порушують недоторканність приватного життя іншої людини.
За Словником гендерних термінів харасмент — це форма дискримінації, яка охоплює будь-яку небажану та настирливу словесну і фізичну поведінку, що ображає або принижує людину, порушує недоторканність її приватного життя.
Аб’юз може бути більш широким або навіть узагальнювальним поняттям, бо передбачає більше видів насильства. Дослівно з англійської аб'юз — це зловживання або насильство. Як термін він також відсутній в українському законодавстві, однак Словник гендерних термінів визначає аб’юз як психологічне, фізичне, сексуальне, економічне насильство, що відбувається всередині близьких стосунків і часто маскується під турботу. Насильство, що чиниться в сім’ї, наприклад, чоловіком над жінкою, теж можна назвати гендерно зумовленим.
СЕКСУАЛЬНЕ НАСИЛЬСТВО ЧИ ЗҐВАЛТУВАННЯ?
Стаття 153 Кримінального кодексу України подає таке визначення:
Сексуальне насильство — це вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи.
Стаття 152 Кримінального кодексу України дає окреме визначення зґвалтування:
Зґвалтування — це вчинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи.
Отже, українське законодавство розрізняє поняття «зґвалтування» та «сексуальне насильство», об’єднуючи їх як кримінальні правопорушення проти статевої свободи й статевої недоторканности особи. Однак в українській практиці часто виникають складнощі з визначенням сексуального насильства, оскільки не до кінця зрозумілою є концепція «добровільної згоди».
Стамбульська конвенція містить так звану формулу 4P, яка дозволяє сформувати комплексний і системний підхід для боротьби із сексуальним насильством: prevention — запобігання; protection — захист; prosecution — переслідування; coordination policies — скоординована політика.
Також Стамбульська конвенція має одну загальну 36 статтю «Сексуальне насильство, в тому числі зґвалтування», яка звучить так:
1. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:
a) здійснення, без згоди, вагінального, анального або орального проникнення сексуального характеру в тіло іншої особи з використанням будь-якої частини тіла або предмета;
b) здійснення, без згоди, інших актів сексуального характеру з особою;
c) примушування іншої особи до здійснення, без згоди, актів сексуального характеру з третьою особою.
2. Згода має бути надана добровільно як результат вільного волевиявлення особи, отриманого в контексті супутніх обставин.
3. Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб положення пункту 1 також застосовувалися до актів, учинених проти колишніх чи теперішніх подружжів або партнерів, як це визнається національним законодавством.
Сексуальне насильство — це завжди гендерно зумовлене насильство. Так само сексуальне насильство може бути формою домашнього насильства, в такому випадку воно визначається як протиправне посягання одного члена сім’ї на статеву недоторканність іншого члена сім’ї, а також дії сексуального характеру щодо неповнолітнього члена сім’ї.
ПРОЯВИ СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА:
* примушування до небажаних статевих стосунків;
* доторки до інтимних частин тіла без згоди особи;
* примушування до спостерігання за статевим актом між іншими людьми (як також дивитися порнопродукцію);
* примушування до статевого акту з третьою особою;
* примушування до заняття проституцією.
Окрім того, до сексуального насильства в сім’ї належить інцест — сексуальні стосунки між близькими родич(к)ами: батьком і донькою, матір’ю і сином, братом і сестрою та інші.
Сексуальне насильство є серйозним порушенням прав людини, яке можна розцінювати як міжнародний злочин, особливо якщо він вчинений в умовах конфлікту. Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, стосується окремих випадків або типових проявів практики сексуального насильства, тобто зґвалтування, сексуального рабства, примусової проституції, примусової вагітности, примусової стерилізації або будь-якої іншої форми сексуального насильства порівняної тяжкости, скоєних проти жінок, чоловіків, дівчат чи хлопців. Такі окремі випадки або типові прояви виникають у конфліктних або постконфліктних ситуаціях чи інших небезпечних ситуаціях (наприклад, політична ворожнеча). Вони також мають безпосередній або непрямий зв’язок із самим конфліктом або політичною ворожнечею, тобто часовий, географічний та/або причинно-наслідковий зв’язок. Окрім міжнародного характеру ймовірних злочинів (ними залежно від обставин можуть бути воєнні злочини, злочини проти людяности, акти катувань або геноциду), зв’язок із конфліктом може бути очевидним, зважаючи на профіль та мотивацію кривдника, профіль жертви, атмосферу безкарности/ослабленої спроможности держави, транскордонні аспекти та/або той факт, що вони порушують умови угоди про припинення вогню.
Варто наголосити, що Конвенцією про захист цивільного населення під час війни передбачено, що жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню моральність. Отже, сексуальне насильство під час воєнних дій та збройного конфлікту — не просто кримінальний злочин чи різновид гендерно зумовленого насильства, а порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини.
ФІЗИЧНЕ, ПСИХОЛОГІЧНЕ ТА ЕКОНОМІЧНЕ НАСИЛЬСТВО — ЧИ Є МЕЖА МІЖ НИМИ
Згідно з українським законодавством до насильства за ознакою статі належать діяння фізичного характеру, які завдають шкоди, але без спричинення тілесних ушкоджень. Отже, загалом можна сказати: щодо фізичного насильства в усіх його проявах відсутнє визначення як різновиду гендерно зумовленого насильства, тому розглядати його можна в розрізі насильницьких дій загалом або ж домашнього насильства.
П. 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. визначає фізичне насильство як форму домашнього насильства, що охоплює ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, завдання побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.
Стамбульська конвенція має окрему статтю 35 «Фізичне насильство», вимагаючи від сторін, які ратифікували Конвенцію, криміналізувати будь-яку таку навмисну поведінку.
Важливо враховувати, що фізичний напад або катування майже завжди супроводжуються словесними образами та психічною травмою, тож фізичне насильство неодмінно тягне за собою насильство психологічне. Якщо фізичне насильство чиниться супроти дітей, часто це може супроводжуватися виникненням страху дорослих, особливо батьків. Якщо ж насильство чинить чоловік над жінкою, то, відповідно, може розвинутися страх перед чоловіками, що є психологічною травмою. Також фізичне насильство може призводити до агресії, боязні фізичного контакту, зокрема такого, як рукостискання, обійми, дотики без згоди, різкі рухи тощо.
Дія або бездіяльність психологічного характеру належать до насильства за ознакою статі у випадку, якщо встановлене завдання шкоди психічному здоров’ю потерпілої людини. Тривалий час психологічне насильство не визначалось узагалі як різновид гендерно зумовленого насильства. Психологічне насильство не завжди й необов’язково призводить до шкоди психічному здоров’ю чи розвитку тривалих травм, які впливають на подальше життя, однак це не зменшує його тяжкости.
Прояви психологічного насильства:
* ігнорування почуттів особи;
* образа переконань, що мають цінність для особи, її віросповідання, національної, расової приналежности або походження; соціального статусу;
* переслідування, залякування;
* погрози вбити чи скалічити (як також дітей);
* підбурювання до самогубства;
* примус до протизаконних дій;
* погрози відібрати дітей;
* приниження особистости;
* постійна критика та насмішки;
* безпідставні звинувачення та формування почуття провини;
* обмеження в самореалізації, навчанні, роботі;
* обмеження в контактах з близькими та друзями, у виборі кола спілкування;
* примушування до спостереження за насильством над іншими людьми чи тваринами тощо.
Психологічне насильство часто спричиняє депресії, нервові розлади, загострення хронічних недуг, а в окремих випадках може навіть призвести до самогубства. Психологічне насильство в сім’ї супроводжує всі інші види насильства.
Зокрема, економічне та психологічне насильство пов’язані майже в 100% випадків. Це відбувається через те, що економічне насильство часто є наслідком та/або інструментом приниження й ігнорування потреб іншої особи.
Економічне насильство, по суті, є інструментом психологічного контролю.
Наприклад, заборона на працю партнерки може бути подана під проявом турботи («я не хочу. щоб ти перевтомлювалась»), за якою не завжди може ховатися бажання контролю, обмеження кола спілкування тощо. Це є проявом психологічного насильства.
Унаслідок відсутности роботи потерпіла особа часто перебуває на повному фінансовому утриманні іншої особи, тож, відповідно, позбавлена фінансової незалежности. Починаються маніпуляції коштами, обмеження або контроль над витратами, заборона на певні покупки для себе чи навіть на базові речі. Це вже є економічним насильством.
Таке економічне насильство провокує новий виток психологічного насильства: потерпіла особа не має контролю над власним життям та власних ресурсів. Часто це стає перепоною, наприклад, для розриву стосунків, адже нема куди йти, нема грошей на винайм житла чи звернення до суду з приводу розлучення тощо.
П. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. визначає психологічне насильство як форму домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи.
П. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. визначає економічне насильство як форму домашнього насильства, що передбачає умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Через відчуття залежности жертви може виникати (чи погіршуватися) фізичне й сексуальне насильство.
Часто такі ситуації бувають у шлюбі та кваліфікуються як домашнє насильство. Зокрема, особливо уразливими є вагітні та жінки, які перебувають у відпустці по догляду дитини, адже в цей період більшість із них не може працювати з об’єктивних причин. Ці чинники також дозволяють кваліфікувати таке насильство як гендерно зумовлене, однак законодавчо воно кваліфікуватиметься як домашнє.
ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО ЗАВЖДИ ГЕНДЕРНО ЗУМОВЛЕНЕ?
До 2017 року поняття та злочину «домашнє насильство» не було в Кримінальному кодексі України. У випадку, якщо потерпіла сторона не мала суттєвих фізичних ушкоджень, які могла б зафіксувати медична експертиза, відповідальність для кривдника не наставала. Максимально можливе покарання — адміністративна відповідальність, і то лише в доведених випадках насильства, що було вкрай складно. Якщо ж насильство чинили колишній чоловік або дружина, які на момент скоєння злочину не проживали разом із постраждалою стороною, то до відповідальности їх узагалі не можна було притягнути, адже згідно із законодавчим визначенням поняття «сім’я» вони такою не були, оскільки не проживали разом і не мали спільного побуту.
Стаття 126-1. Домашнє насильство, додана до Кримінального Кодексу України Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 06.12.2017 р., дає таке визначення домашнього насильства:
Домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи.
І призначає за нього суворіше покарання:
Карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років.
Домашнє насильство відрізняється від інших класифікацій насильства тим, що відбувається між членами сім’ї або особами, які перебувають у близьких стосунках. Воно спрямоване на встановлення контролю та влади над жертвою.
П. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» від 07.12.2017 р. визначає домашнє насильство як діяння (дія або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних стосунках чи в шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.
Домашнє насильство часто сприймається як тотожне до гендерно зумовленого насильства, оскільки цей термін асоціюється передусім із насильством у шлюбі або між нареченими, але насправді домашнє насильство не завжди є гендерно зумовленим насильством, хоч у багатьох випадках вони тісно пов’язані.
Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству незалежно від факту спільного проживання поширюється на:
* подружжя;
* колишнє подружжя;
* наречених;
* матір (батька) або дітей одного з подружжя (колишнього подружжя) та іншого з подружжя (колишнього подружжя);
* осіб, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у шлюбі між собою, їхніх батьків та дітей;
* осіб, які мають спільну дитину (дітей);
* батьків (мати, батько) і дитину (дітей);
* діда (бабу) та онука (онуку);
* прадіда (прабабу) та правнука (правнучку);
* вітчима (мачуху) та пасинка (падчерку);
* рідних братів і сестер;
* інших родичів: дядько (тітка) та племінник (племінниця), двоюрідні брати і сестри, двоюрідний дід (баба) та двоюрідний онук (онука);
* дітей подружжя, колишнього подружжя, наречених, осіб, які мають спільну дитину (дітей), які не є спільними або всиновленими;
* опікунів, піклувальників, їхніх дітей та осіб, які перебувають (перебували) під опікою, піклуванням;
* прийомних батьків, батьків-вихователів, патронатних вихователів, їхніх дітей та прийомних дітей, дітей-вихованців, дітей, які проживають (проживали) в сім’ї патронатного вихователя.
Дія законодавства про запобігання та протидію домашньому насильству поширюється також на інших родичів, інших осіб, пов’язаних спільним побутом, які мають взаємні права та обов’язки, за умови спільного проживання, а також на суб’єктів, що здійснюють заходи в сфері запобігання та протидії домашньому насильству.
Домашнє насильство є гендерно зумовленим, наприклад, у випадку, коли чоловік б’є та контролює жінку, виправдовуючи це традиційним уявленням про «чоловічу владу» або ж тим, що вона його дружина і він «має право». До гендерно зумовленого насильства можна записати випадки психологічного насильства через сексизм та гендерні стереотипи. Наприклад, приниження жінки за те, що вона недостатньо уважна до побуту, або ж приниження чоловіка за те, що він плаче або переживає через щось. Примус до шлюбу, примус до аборту або ж незахищеного статевого акту також є домашнім насильством, яке можна розглядати і як гендерно зумовлене.
Однак не всі випадки домашнього насильства є гендерно зумовленими. Наприклад, насильство щодо дітей чи людей старшого віку не є таким. Конфлікти між братами і сестрами, між віддаленими родич(к)ами, якщо вони не мають гендерної основи. Також до гендерно зумовленого насильства не належить домашнє насильство в гомосексуальних родинах (українське законодавство взагалі не класифікує гомосексуальні родини як родини чи навіть цивільне співмешкання, оскільки законопроєкт №9103 про цивільні партнерства досі не прийняли), адже в таких випадках причиною насильства є бажання контролю і влади, а не гендер.
КІБЕРНАСИЛЬСТВО: ЗАСУДИТИ НЕМОЖЛИВО ВІДПУСТИТИ
Окремим видом насильства є кібернасильство — тобто насильство, яке відбувається в цифровому середовищі або за допомогою цифрових технологій. Поняття «кібернасильство» часто використовується поряд із поняттям «кібербулінг».
Поняття «булінг» введене в законодавство України в грудні 2018 року Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)». Одним із чинників мотивації ухвалення закону є цькування неповнолітніх та учасників освітнього процесу. Попри поширення пристроїв і доступ до інтернету, цей закон не вводить поняття «кібербулінг» або ж «кібернасильство», які також часто бувають гендерно зумовленими.
Поняття «кібернасильство» (кібербулінг) наразі не визначене в законодавстві, проте в різноманітних джерелах його визначають як дії, що полягають у приниженні, переслідуванні, залякуванні користувачів мережі «Інтернет», що відбуваються шляхом використання персональних даних задля застосування погроз, переслідування, здійснення сексуального та психологічного тиску тощо.
Варто зазначити, що є й різні форми самозванства та ошуканства, а також кіберсталкінг — анонімне, приховане вистежування потерпілих задля організації злочинних дій на кшталт спроб домагання, зґвалтування, фізичного насильства, побиття. Відстежуючи через інтернет користувачів, зловмисник може отримувати інформацію про час, місце та всі необхідні умови здійснення планованого нападу.
Асоціація жінок-юристок «ЮрФем» зазначає, що практика українських судів у цих справах є наявною (хоч наразі створена лише на рівні судів першої та другої інстанцій). Кіберсталкінг здебільшого застосовується правопорушником до осіб, з якими він перебуває у шлюбі чи щодо колишнього/ьої з подружжя з мотивів ревнощів, помсти або бажання викрасти спільну дитину колишнього подружжя, унеможливлення побудови особистого життя потерпілої після розірвання шлюбу.
Зовнішніми проявами кіберсталкінгу в таких випадках є погрози вбивством потерпілої чи її родичів у месенджерах чи під час телефонних розмов, переслідування, настирливі дзвінки (у деяких випадках понад 100 викликів за добу), використання GPS-трекерів для відстежування місця перебування потерпілої, публікування принизливих дописів, надсилання онлайн-повідомлень через третіх осіб від імені переслідувача.
Зазвичай суди розглядають питання кіберсталкінгу в контексті домашнього насильства та керуються при розгляді таких справ здебільшого Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Унаслідок розгляду відповідних справ суди ухвалюють рішення про задоволення заяв потерпілих про видачу обмежувального припису, зміст якого полягає у встановленні заходів тимчасового обмеження прав переслідувача та покладанні, як правило, тимчасових обов’язків на порушника, наприклад, у вигляді:
* заборони на переслідування заявниці та будь-яке спілкування з нею;
* заборони на листування, телефонні переговори з потерпілою та контактування з нею через інші засоби зв’язку особисто;
* заборони переслідувачу входу та перебування в місці проживання потерпілої.
Надзвичайно важливим є законопроєкт, зареєстрований 9 грудня 2024 р., №12297 «Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, у тому числі щодо дітей».
Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, що існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції.
Також цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, з використанням електронних комунікацій, що викликає в неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.